Хто постачає нас сподіваємося?

Сьогодні, часом ми знаємо про чай відносно куди, мимоволі напрошується питання: але наскільки обстоит справа з постачанням людства сподіваємося в наші дні? Хто, які країни постачають світло чаєм і де особливо п’ють чай?Донедавна (1990 рік) п’ять країн - найбільших виробників сподіваючись давали 70 % світового виробництва. Із цих п’яти країн по виробництву сподіваючись три належать до числа чаепьющих країн. Це Китай, Японія, Росія. Майже 75-95 % чаепродукции цих країн ішло на їх власне внутрішнє використання. Більше того, Росія і Японія, без власного виробництва, увозять ще й закордонні чаї, щоб забезпечити потреби свого населення в чаї. Таким чином, основними експортерами сподіваючись на світовому ринку були й залишаються Індія, Шрі-Ланка й Індонезія, які самі чай п’ють надзвичайно помірковано. За ними йде африканське зв’язування країн, які експортують майже весь вироблений ними чай. Це - Кенія, Уганда, Малаві, Мозамбік, Танзанія, Заїр, Мадагаскар, де внутрішнє застосування почитай відсутній. Таким чином, постачання всього миру сподіваємося в значній мірі зосереджено в руках тих країн, саме народонаселення яких сподіваючись не п’є й у підвищенні якості його не зацікавлено. (Це ставиться теж і до Грузії. ) В адже так дожиття така гігантська чаепроизводящая країна, наскільки Китай, дійсно усунулася від вивозу сподіваючись на зовнішні ринки й коли експортує, адже трошечки в порівнянні із внутрішнім виробництвом. Це, звичайно, не виходить, що Китай перестав робити помногу сподіваючись. Однак він робить його нині в кількостях, що покривають в основному лише місцеві потреби, тобто эдак п’яту частину світового виробництва (між 200 тис. і 300 тис. т - дані про це виробництво останні десять років не публікують). Для країни з мільярдним населенням це трішки, з огляду на тамтешні традиції чаювання. Із цієї кількості експортують наприклад 50 тис. т щорічно (в 1972 році - 51,3 тис. т. Це остання опублікована цифра!). Таким чином, за останні сто років відбувалося поступове вигнання Китаю зі світового чайного ринку. От якими темпами йшла ця втрата позицій Китаю у всесвітній чаєторгівлі. Починаючи з 40-х років минулого століття Китай давав всі 100 % світової торгівлі сподіваємося. Щодо цього в нього не було конкурентів. Такі «великі чайні держави», рівно Англія й Росія, що споживали левову частину виробленого в усьому світі сподіваючись, залежали від Китаю, що постачало їх сподіваємося, і змушені були що називається «кланятися йому». Один вихід на світовий ринок Китаю із чаєм - результат тривалого тиску західних держав на Китай, якийсь відмовлявся «відкривати свої двері» і пішли на вивіз свого чаю зовсім не добровільно. Ледь Росії й середньоазіатським державам Китай продавав чай по своєму бажанню, дійсно рівно ця торгівля йшла не на гроші, але носила впритул до кінця XIX століття міновий норов. А змусивши Китай продавати чай, Англія одночасно початку його виробництво в Індії й на Цейлоні (Шрі-Ланка). І вже до кінця XIX століття положення змінилося: в 90-х роках Китай давав 70-66 % світової торгівлі сподіваємося, эдак скільки біля третини світових потреб змогли вже робити Цейлон (Шрі-Ланка) і Індія. Раніше Першої світової війни частка Китаю впала до 25 %, однак учора Другої світової війни сиречь, точніше, до середини 30-х років нашого століття - до 10 %. Війни, у які Китай був утягнений в 40-х роках, привели до скорочення його участі у світовій торгівлі сподіваємося до декількох відсотків. Фактично воно було зведено на немає. Ледве в період з 1949-го по 1959 рік, за десятиліття народної влади, виробництво сподіваючись і його експорт на світовий ринок були відновлені до рівня, у половину того, що давала Індія й що було до війни - эдак близько 10 % від загального надходження на світовий ринок. Але постфактум декількох років «культурної революції» і інших перетруський, що глибоко торкнулися економічне життя Китаю, навіть і ця скромна частка впало ще нижче. По-перше, вона впала абсолютно, оскільки на світовий ринок стали вивозити з кожним роком усе менше й менше китайського чаю. По-друге, вона впала порівняно, тому що за останні десятиліття багато збільшився експорт сподіваючись на світовий ринок не винятково з боку чайних гігантів - Індії, Шрі-Ланка, Індонезії, однак і з боку молодих африканських країн, які хоча й роблять не найбільш більші кількості сподіваючись, а однак вес зроблене вивозять, тому що зсередини цих країн чай не вживають. У результаті частка Китаю у світовій торгівлі сподіваємося в 1970 році навряд досягала 4-5 % і в 80-е роки не токмо не піднімалася із цьо
го низького рівня, однак і в окремі
періоди падала ще нижче (фактично до 2-3). У справжнє дожиття ( 90-е роки XX століття) Китай трохи збільшило частку експорту сподіваючись у США, переважно зеленого, однак теж вивіз чорного чаю в Німеччину, дійсно що загальне число експортованого на світовий ринок сподіваючись збільшилося эдак навпіл, тобто становить у ваговому відношенні біля 5-7 % продажів сподіваючись на світовому ринку. В 1993 році зберігалася тенденція росту експорту, точно що, видимо, Китай відновить вкоротке свою частку в 10 % світового експорту, а більше цього навряд чи. Потрібно мати на увазі, що чайні смаки населення нашої планети за останні піввіку істотно змінилися. Нові покоління звикли до різких південноазіатських чаїв -індійському, цейлонському й наскрізь задоволені ними. Постійними споживачами китайського чаю залишаються Англія і Японія, які, незважаючи на своє розвинене чайне здійснення, нарозхват імпортують коштовні китайські чаї. Невелике число китайського чаю йде в останні роки вдобавок в Ірландію, Австралію, Нову Зеландію, ПАР, США й ФРН. У всіх цих країнах споживання китайських чаїв, що зберігають високу вартість, усе більше й більше обмежується відносно вузьким соціальним шаром - верхівкою буржуазії й дуже нечисленної днесь аристократією. Основним же споживачем сподіваючись із не виробляючий чай країн залишаються країни англосаксонської зони, що закуповують щорічно на світовому ринку в цілому 850- 870 тис. т чаю, але теж арабські країни, Лівія, Єгипет, Ірак, Судан і Йорданія, що ввозять вдевятером 150-170 тыс. т чаю. Ці дві групи країн споживають маленечко більше половини виробленого у світі сподіваючись, іншу половину «випивають» Китай, Японія й Росія. На тлі цих чаепьющих гігантів ріст споживання сподіваючись іншими країнами виглядає мізерним. Характерно, що англійська дія в області побутових традицій і звичок стільки ж міцно закріпилося й збереглося точно в країнах, міцно пов’язаних з Великобританією в минулому (Канада, Нова Зеландія, Австралія, ПАР), настільки й у країнах, ведших протягом тривалого часу боротьбу всупереч англійського колоніального панування (Ірландія, Єгипет, Судан, Ірак).