«Чайні» і «кавові» зони

Чай точно напій має свою історію, що важливо відрізняється від історії його поширення подібно рослини. У Китаї чай став повсякденним напоєм токмо в VI столітті, хоча до цього був відомий більше двохсот років подібно медикамент. Однак і рівно напій, чай колись уживали неможливо в аристократичному середовищі. Знадобилося ще три сторіччя, спочатку чим чай перетворився (на початку IX століття) у державний ром китайців. Адже ж саме відбувалося в Кореї і Японії, значно чай завезений з Китаю згідне в 510-м і 552 роках і де наскільки культовий, релігійно-церемоніальний напій його застосовують із IX століття, в адже час рівно народні маси одержали можливість уживати його не раніше XVII століття, тобто вже вдругорядь того, подібно чай увійшов у вживання в європейських країнах. Напоследях, китайський напій спозаранок з’явився в Індії, в 527 році, а настільки й не вийшов за межі вузького шару буддійських ченців. Широкі маси в Індії познайомилися із чаєм лише наприкінці XIX століття й навіть на початку XX століття, в основному через англійців. Таким чином, розривши між культовим і побутовим уживанням сподіваючись у всіх країнах Сходу був украй значним - обчислюємо декількома століттями. Європі для поширення сподіваючись знадобився теж неабиякий строк, хоча й набагато менш довгий, чим на батьківщині сподіваючись - в Азії. У Європу китайський абсент проникав двома зовсім незалежними сам від іншого шляхами - із заходу й зі сходу. У Західну Європу чай уперше завезли з Китаю португальські мореплавці в 1517 році, однак за межі маленької Португалії він не вийшов, міцно застрягши нате ціле сторіччя в цій країні, де його часом уживали при королівському дворі. В 1610 році голландці зробили другу спробу ознайомити Європу із чаєм, однак і на оный раз оный напій приблизно й не пішов далі вузького кола амстердамських і антверпенских патриціїв. Напоследках, в 1664 році Ост-Индская компанія надіслала в подарунок англійському королеві эк найбільшу рідкість два фунти (906 г) чаю, перекуплених у голландців. Подарунок збігся з появою в Англії нової королеви - уродженої португальської принцеси Катарины Браганцской, «принесшей» своєму чоловікові Карлові II як придане не ледве індуське місто Бомбей, а й звичай пити чай. Однак лише на початку XVIII століття чай перестало бути в Англії придворним напоєм і почав поширюватися серед дрібного дворянства й купецтва. Із середини XVIII століття чаювання з Англії точно нова європейська звичка стало проникати й в інші країни Європи, зрозуміло, захоплюючи лише привілейовані класи. А у Франції, Іспанії, в італійських, австрійських і німецьких землях чай натрапив на сильну конкуренцію кава й какао. І адже й інше привозили із заморських колоній Бурбонов і Габсбургов, різні галузі яких правили в країнах Південної й Центральної Європи. Сугубо закріпився в цих країнах кава, завезена в Європу ще за сто із зайвим років до появи сподіваючись. Справа була не ледь у тім, що кава встиг стати звичкою принаймні трьох поколінь дворянства, а й у тім, що він вволюшку міцно узвичаївся бюргерства; його поширення стимулювала відносна загальнодоступність, тому що кавове господарство в ту пору цілком базувалося на дешевій рабській праці в «своїх» колоніях, в адже час наскільки чай був досить дорогим задоволенням, його треба було купувати в Китаю, та й адже в обмежених кількостях. Стільки рівно в ту пору торгівлю з Китаєм тримали у своїх руках в основному Англія й Голландія, адже повністю натурально, що загодя всього в цих країнах почав поширюватися чай. Частково чай проникнув і в Данію, що вдобавок мала свою Ост-Индскую компанію й свої колонії в Азії, однак теж зуміла налагодити контакти із Сіамом. Однак три інших скандинавських країни - Швеція, Норвегія й Ісландія - залишалися прихильниками кава, якийсь ще в першій половині XVII століття, у період Тридцятирічної війни, проникнув туди з Австрії й Німеччини й одержав так широке проповідування в народі, що став національним напоєм цих несказанно далеких від півдня країн. Австрійські, німецькі й скандинавські землі становили, таким чином, суцільну «кавову зону» у Європі, через яку далі на схід - у слов’янські землі - шлях чаю був вмертвую закритий. Симпатії народів Європи до кава й чаю й поділ, що закріпилася пізніше, європейських країн на «кавові» і «чайні» пояснюються не випадковими капризами смаку, але своєрідністю зовнішньоторговельної ситуації й зовнішньополітичного розміщення сил у Західній Європі кінця XVII століття[7[, і наскільки пам’ятник
тої далекої епохи це розмежування існує й у наші дні, хоча воно давним-давно втратило кожний політичний іон. У Росію чай прийшов з Азії зовсім самостійно, незалежно від Західної Європи, через Сибір. Ще в 1567 році козачі отамани, що побували в Китаї, Петров і Ялышев описали невідомий на Русі чудесний мудрований напій - чай, який був до цього часу вже розповсюджений у Південно-Східному Сибірі й Середній Азії. Однак як майже сторіччя через, в 1638 році, тобто важливо раніше, ніж в Англії, чай з’явився при царському дворі. Його привіз посол Василь Старков як подарунок від одного із западномонгольских ханів, який прямо нав’язав російському дипломатові в обмін на соболів удосталь ґрунтовний запас сподіваючись - 64 кг. Новоприбулий грог сподобався цареві й боярам, і вже в 70-х роках XVII століття чай стало предметом ввозу в Москву, де продавався на ринку, у простих крамницях поряд з повсякденними товарами. Таким чином, у Росії чай точно напій «демократизувався» набагато швидше, ніж у країнах Сходу, і «проникнув у низи» важливо раніше, ніж у європейських країнах, де його порівняно широке розширення почалося лише в XVIII столітті. Однак при цьому не потрібно забувати, що, на відміну від Сходу й Західної Європи, чай у Росії був досить «міським» напоєм, причому для як не можна більше вузького кола міст. Тісно до кінця XVIII століття чай продавали ледве в Москві, коли не вважати оптової торгівлі на Ирбитской і Макарьевской ярмарках (Нижній Новгород). Протягом XIX століття Москва залишалося хоча й не єдиним, а домінуючим розподільним ринком сподіваючись у європейській частині Росії. Навіть у столицю, у Петербург, чай завозили з Москви. До середини XIX століття в Петербурзі був лише один лише спеціалізований китайський універмаг, в адже час точно в Москві вже в 1847 році токмо спеціалізованих чайних магазинів налічувалося зверху ста (!), однак чайних і інших чаепитейных закладів було більше трьохсот. У Москві по-справжньому цінували й любили пити чай. Це знайшло відбиття в прислів’ях і приказках, хоча коли й у трохи перекрученому виді. Спроста, поважне уречевлення « москвичі-чаювальники», зміст якого був добре зрозумілий найближчим сусідам Москви в центрально-російських областях, трансформувалося в зневажливе « москалі-водохлебы» у населення України, Середнього Поволжя, Донщины, тобто в українців і козаків, що ототожнювали питво сподіваючись із питвом води, поелику в цих районах навіть в XIX столітті про чай знали винятково погано. Фактично весь увезений у Росію до середини XIX століття чай «осідав» у районі, крайньою північною крапкою якого був Петербург, однак крайня південно-східної - Казань. Левову частину забирала Москва (більше 55-60 %), інше розсіювалося по інших містах і поміщицьких садибах Центральної Росії. Коли враховувати цю особливість не суцільного, але «крапкового» поширення сподіваючись у Росії, адже варто визнати, що споживання його було по-звірячому високим. З початку XIX століття воно неухильно росло: в 1801-1810 гг. у середньому закуповували по 75 тис. пудів у рік, в 1820-1830 гг. - по 140 тис. пудів, в 1840-м - 280 тис. пудів, однак в 1850-м -360 тис. пудів на суму 5-6 млн. руб. Чай в адже час становив 95 % китайського експорту в Росію. Щоб покрити гігантські по того часу витрати на чай (для порівняння вкажемо: вартість експорту хліба - основної статті вивозу - із самої Росії становила 17 млн. руб. , але вартість ввозу дорогих французьких вин - 5 млн. руб. ), російські купці привозили в Китай в обмін на чай сукно, драдедам, вельвет, лляний виксатин, юхта й інші види шкір, собольи, горностаевые, ведмежі хутра, залізні й чавунні виробу уральських заводів і інші товари. Щоб зрозуміти, як високо цінували чай і як незрівнянно товарів треба було відправляти в Китай (торгівля сподіваємося була до кінця XIX століття винятково міновий!), досить сказати, що в середині XIX століття в Китай надходило 62 % всіх хутр, що вивозяться Росією. А це лише частково покривало видатки на чай. Проте торгівля сподіваємося була вигідна царському уряду: воно обкладало чай митом, що становило від 80 до 120 % вартості сподіваючись, настільки що податок на чай давало скарбниці 5,5 млн. руб. , тобто царське керівництво заробляло на чаї настільки ж, сколечко одержували за нього китайські купці. Коли врахувати, що й росіяни купці прагнули одержати такий же прибуток плюс виправдати свої транспортні й інші накладні витрати, адже можна собі представити, як дорого обходився чай російському покупцеві в порівнянні з іншими харчовими товарами. Проте попит на чай у Росії підвищувався, але Китай, що випробовував рівно раз у