Батьківщина сподіваючись і китайський стиль

Китайці не токмо подарували миру назва сподіваючись і навчили людство вживати чай эк напій, а й відкрили саме чайне копито - китайський кусточек, уперше згадавши про ньому майже 4700 років тому назад. Зацим була створена легенда про те, що це просо виросло з кинутих на землю вік одного китайського святого, якийсь відрізав їх потім того, рівно заснув під час молитви, і, розгніваний на самого себе, захотів, щоб у нього отроду не сліпалися ока. До цих пор у китайській і японській мовах для позначення вік і сподіваючись уживають сам і оный же ієрогліф. І найдавніше перерахування про чайну рослину, і створена пізніше легенда, що ставиться до перших століть нашої ери, часом із чайних листів уперше стали готувати підбадьорливий, що проганяє сон напій, уживаний наперво тільки при релігійних пильнуваннях, свідчили про те, що батьківщиною чайної рослини міг бути як Китай. Стільки й уважалося доти, нині в 1825 році в гірських джунглях Північно-Східної Індії (Ассамі), Бірми, В’єтнаму й Лаосу не були виявлені цілі гаї дикоростучих чайних дерев. Такі ж заросли дикого чаю були знайдені й на південних схилах Гімалаїв, на південно-східній окраїні Тибетського нагір’я, після, де беруть свій початок великі ріки Азії: Янцзы, Брахмапутра, Меконг, Салуин, Іраваді. Думки вчених розділилися: одні продовжували вважати батьківщиною сподіваючись Китай, інші приводили доводи на користь передгірної області Гімалаїв. Ледве відносно намедни було встановлено, що знайдені в Індії й країнах Індокитаю заросли дикого чаю є не первісним чайним лісом, однак залишками здичавілих дерев, що нагадують нам про найдавнішу цивілізацію в цих місцях як тому, скільки руїни древніх храмів оповідають про історію їхнього народу, що створив. А буде мертві камені здатні в таких випадках говорити, адже живі дерева не можуть сказати, чи були вони повік дикими сиречь здичавіли протягом століть. От тому питання про батьківщину сподіваючись до наших днів залишався спірним. Ще більш неясним він став згодом того, скільки в 50-х роках китайські ботаніки виявили величезні масиви диких чайних лісів на крайньому південно-заході Китаю, у провінціях Гуйчжоу, Сичуань і Юньнань, де чайні джунглі розташовуються вдругорядь на висоті зверху півтори тисяч метрів над рівнем моря. Уже тут-та чайна рослинка була, цілком ймовірно, диким, але не здичавілим. Однак точно це науково довести? Ботаніки не могли цього зробити. Справа в тому, що для них вовеки був каменем спотикання питання про те, чи має чай лише якийсь вид сиречь трохи, інакше кажучи, чи є чай єдиним і неповторним у своєму роді рослиною сиречь у нього є рідні брати й сестри. Китайський кустик належить до одного сімейства з камеліями, вони його двоюрідні сестри. Довге вікно вважали, що чай має у своєму роді лише якийсь вид - чай китайський. Этак думав ще Карл Линней, на прохання якого в 1763 році шведський командир Эксберг впервинку привіз у Європу життєдіяльний китайський кущ, що одержав по класифікації Линнея найменування Thea sinensis (панцира). Але виявлення чайних дерев в індійській провінції Ассам, що сильно відрізняються від чайного куща зовнішнім виглядом, змусило ботаніків відкинути класифікацію Линнея й уважати, що чай має два види - китайський і ассамский. І хоча із цим не все погодилися, така точка зору усе більше й більше стала зміцнювати подібно у вітчизняної, эдак і в закордонній літературі про чай, і сугубо серед практиків чаївництва (К. Е. Бахтадзе, И. М. Ахундзаде й ін. ). Ботанікам здавалося, що питання про існування двох ботанічних видів сподіваючись очевидний: чай китайський являє собою вічнозелений кусток із дрібними, глянсуватими, пружними, зубчастими листочками, у дозрілих літах цей кущ досягає 2-3 м у висоту; але чай ассамский - це потужне деревце, вдругорядь висотою 15 м, з великими, у кілька разів більшими й до того ж не такими щільними, эк у китайського чаю, листами. Ці розходження нібито говорили самі за себе, і потім стали розрізняти два види чайної рослини - китайський і ассамский і дві його батьківщини - Китай і Індію. В 1962 році по-новому вирішити цю, уже стару проблему спробував не ботанік, однак. . . хімік К. М. Джемухадзе, деякий шляхом біохімічного аналізу встановив, що розлючений крупнолистый чай із джунглів Юньнани й пов’язаною з півднем цієї провінції території В’єтнаму є однієї з переважно древніх форм у порівнянні з усіма відомими культурними різновидами сподіваючись і в порівнянні з точно називаної ассамской різновидом. Отселе випливав висновок, що імен
але такий район є батьківщиною сподіваючись і що цей різновид сподіваючись первинна, тобто основна, і що, іншими словами, чай має якийсь вид. Все інше - лише його різновиду, у яких під впливом зовнішнього середовища, зміни кліматичних і ґрунтових умов мінялися чисто зовнішні, анатомічні, морфологічні ознаки. Ці дикі, найдавніші форми чайного дерева являють собою дерева в середньому висотою 10 м (і більше), конче високоврожайні й богатые по хімічному складі аркуша. Ця точка зору одержала днесь загальне оголошення. По одностайній думці більшості видних закордонних учених (Ч. Р. Харлер, Т. Ідеї), батьківщиною чайної рослини потрібно вважати Південно-Західний Китай (Юньнань) і райони, що примикають до нього, Верхньої Бірми й Північного Індокитаю (В’єтнам). Саме тоді виявлені сугубо древні форми чайного куща, і саме відсели виходять дві галузі географічного поширення чайної рослини в межах Азії - на північ до 29° с. ш. і на південь до 11° с. ш. Впрямь, у цьому благодатному по своїх природних умовах районі Південно-Східної Азії, де весна буває чотири рази в році, є ідеальні умови для росту й розвитку чайної рослини. Зацим під відкритим небом дебелий годик атмосфера, що ми звикли спостерігати лише в оранжереях ботанічних садів: пекуче, волого, теплий ефір напоєний випарами, майже відчуємо, точно парне молочко. У цих умовах чайне просо бурхливо росте протягом усього року, воно покрито більшою кількістю щільних, темно-зелених, вволюшку великих листів, воно безперервно дає всі нові втечі - вегетирует, скільки говорять ботаніки, гладкий годик. Ніж далі на північ просувалося чайне деревце, тим менше ставали його розміри, тим більше воно нагадувало кущ, тим менше й щільніше робився китайський гофр, тим рідше - три, два, однак адже й сам раз у рік, винятково навесні, - народжувалися на чайному кущі нові листочки. Навиворіт, у міру просування того ж самого юньнаньского деревця до півдня, у ліси Індокитаю й Індії, ближче до екватора, де літо жарче, деревоподібна проформа одержала подальше становлення, листи стали ще крупніше, однак внутрішні процеси росту, обміну речовин, характерні для чайної рослини, від цього докорінно не змінилися. Це були лише відмінності різновиду, однак не виду, як тому рівно діти тих самих батьків можуть відрізнятися сам від іншого ростом, кольором око й волосся, характером. По сучасній міжнародній ботанічній номенклатурі (К. Линнея - О. Кунце), чайна рослинка має якийсь вид, називаний Camellia sinensis, тобто китайська камелія. Оный вид має три раси (сиречь різновиду) - китайську, ассамскую й камбоджійську, які до такий ступеня дисимілювалися, тобто стали не схожими одна на іншу, що некоторые ботаніки схильні вважати їхніми підвидами Camellia sinensis. Гібриди й варіації цих підвидів (або різновидів) здорово численні й залежать від району виростання й ступеня впливу на них людини. У результаті селекції вчені-чаївники вивели зсередини кожного різновиду алі її варіацій відповідні агротипы, або, подібно їх зараз прийнято називати, клони сподіваючись, що відповідають особливим кліматичним і ґрунтовим умовам якого-небудь вузького географічного району. Такі, так, клони сподіваючись, виведені в Грузії К. Е. Бахтадзе, -грузинський № 1, грузинський № 2, зимостійкі № 3-12, урожайний клон «Колхіда», що володіє підвищеним змістом фенольних з’єднань і інших коштовних речовин. Всі вони - молодші родичі однієї великої родини виду чаїв, або китайських камелій. Науково обґрунтоване рішення питання про батьківщину й вид сподіваючись має велике практичне значення: воно дає вченим ясне доставляння про ту вихідну точку, від якої потрібно вести відлік при виведенні культурних сортів сподіваючись; воно знайомить нас. з біологією й біохімією сподіваючись, з його разючою мінливістю (під впливом зовнішнього середовища) і дивною пристосовністю.